Trekk

Втрачений шанс


Коли щось сієш, хай навіть і звичку, – то не дивуйся, отримавши врожай.

Взагалі-то, на роботу і з роботи я ходжу пішки. On foot. Ногами. Кожного робочого дня – 25 хвилин ранкового моціону і 25-30 вечірнього. Так вже склалось життя. Що від місця проживання до місця байдикування транспорт не ходить. А свого в мене й досі нема.

Тож громадський транспорт мені більше заважає, ніж стає в нагоді. Та й не тільки громадський.

Але на днях рідка потреба проїхатись виникла. Дружина (та сама, яка колись переконала мене, що за комуняк жилося легше, змусивши шукати світильника) захотіла відвідати фірму, що виробляє меблі.

А ту фірму чорт виніс на межу міста. Чи, може, не він, а особливості орендної плати.

На руках дружину не понесеш. Хоч вона була, власне, й не проти. Тож мусив потратитись на маршрутку. Жовтенького такого "Богдана".

Фірма від нашого наїзду не впала. Здригнулась, але встояла. І, навіть, запросила заходити ще.

Не встояла дружина. Бо фасади, столешні та фурнітура в асортименті виснажили у неї центр вибору.

Ви ж знаєте, як то воно, – щось чи когось вибрати.

Тож всю дорогу назад вона куняла. А я сторожував. Бо їхати далеко, але не в кінець. Тож можна проспати потрібну зупинку. Ну, ви знаєте, як то воно буває. Якщо самі їздите.

А куняла вона, я так думаю, тому, що кількість подразників перевищила кількість вільних нервових клітин. І поки її мозок переварював і систематизував отриману інформацію, тобто щось собі думав, я поглядав у вікно, на пасажирів, всюдибіч і теж думав.

Бо коли думаєш – то руки не болять. Хоч і відповідає на питання "Що робиш?"

І оце я думав, думав, перестрибуючи по асоціаціям з однієї теми на іншу, і раптом спостеріг одну цікаву річ.

Це був будній день, але не час "пік". Маршрутка не була переповнена, але й не пустувала. Тобто, не була вже аж зовсім порожньою. Тобто, пасажири були, але всі у всіх на виду, є де поставити ногу і, навіть, сісти.

Від водія до дверей – біля двох метрів. Вислизнути пасажиру у відкриті двері – що ногу зламати. Мить – і ти на свободі. Або в лікарні. Або одну гривню зберіг – або сімсот втратив. І хоч аналогія не зовсім доречна, ви зрозуміли, про що йдеться, – немає нічого легшого, ніж вийти, не заплативши. Тобто, проїхатись задурно.

Платити ж за проїзд незручно. Треба або стати на сходинку, щоб опинитись до водія ближче, або, вхопившись за поручня, тягтися рукою до руки водія, балансуючи на одній нозі та демонструючи всю доступну тобі кількість ступенів свободи тіла і неабиякий хист до еквілібристики. Тобто, незручно – і край. Бо кондуктора немає.

Колись давно більшість з нас теж їздила громадським транспортом. Автор, наприклад, автобусом. Тих, хто їздив своїми машинами, було мізер, за людей їх не вважали і на загальний пейзаж вони не впливали.

Автобусів було мало і ходили вони рідко. Водій завжди був лихий, пасажирів завжди було багато або дуже багато, а кондуктор ніколи не був ласкавий.

За проїзд не платила третина. Або чверть. Як коли. Про тактичні хитрощі задля такого "подвигу" промовчу. Бо якщо розповім, то зрозумієте, що описую не чужий досвід.

Цим хизувались. Це було для одних звичкою, для інших – нормою. Це нікого не дивувало. Це практично нікого, крім кондуктора, водія і рідких контролерів, не обурювало.

Тож, коли перших два десятка пасажирів з незручних поз без примусу оплатили проїзд, я зацікавився цим явищем природи впритул. Бо страшна підозра, як вірус у комп, вкралася і в мій, теж недосконалий, розум.

Пасажири були різні. За статтю, вагою, сімейним станом, віком, темпераментом, мабуть, професією і рівнем здобутої освіти. Ну, різні були.

З тих, хто зайшов, знайшовся один чолов’яга, що задекларував посвідчення. Може, то був міський голова, а, може, – депутат ВР сьомого скликання. Загадка сія велика є. Але що він був не каліка – було видно без окулярів.

З тих, хто виходив, показав, не розгортаючи, якусь червону книжечку, теж один. Той самий.

Водій, очевидно, не мав стосунку до спецслужб, бо перевіряти вміст тієї книжечки не став. Чи то повірив на слово, чи то мав він рентгенівські очі.

Всі решта оплатили свій проїзд. Всі. Автор теж. Дружина, правда, не платила, бо автор встиг раніше.

Пасажирів перебуло за час нашої присутності в салоні близько 6 – 7 десятків. Поштучно автор полічити не зміг. Не мав спецпідготовки.

Тобто, за якихось сорок хвилин автор, хоч і не спав, але проспав, як він опинився в Європі. В самому центрі. Без візи й оплати посередникам за ту візу. Без принизливих черг у посольствах і довідок про платоспроможність. Без жодного кроку зі свого боку.

Якщо не рахувати того кроку на сходинку, щоб водій не вивихнув руки, приймаючи моїх дві гривні.

І за цих же сорок хвилин автор знайшов, без жодних зусиль, 6 – 7 десятків чесних людей. Мінус (умовно) один.

7 – 8 таких поїздок – і можна легко заповнити парламент. Якщо вони не скурвляться, – то за рік ми будемо мати іншу країну. Бо тих, ким треба замінити ще й вищого рангу владу виконавчу та судову, можна знайти в цій маршрутці за день. Чи за тиждень.

А більше країні нічого і не треба. Тільки певну кількість чесних людей у владі.

Я був настільки ошелешений цим відкриттям, що забув номера тієї маршрутки. А, оскільки дружина дрімала, то теж не згадала.

І вся наша спільна до болю Україна втратила шанс. Майже безповоротно.

Як же тепер того жовтенького "Богданчика" знайти? Так бо ж хочеться знову в Європу!

Хоч на сорок хвилин.

А я мушу ходити на роботу пішки.

Так вже склалось життя...